Місія та історія створення

Місія Східноєвропейського університету імені Рауфа Аблязова полягає у побудові соціально-орієнтовного конкурентоспроможного вищого навчального закладу, який відповідатиме світовому рівню якості освіти, потребам вітчизняного та міжнародного ринків праці та стане центром підготовки висококваліфікованих спеціалістів, розробки і впровадження інновацій, формування особистостей з моральними і демократичними цінностями.

Університет надає широкі можливості здобування вищої освіти, підвищення кваліфікації в різних областях менеджменту, права, економіки, управління, інших галузях, проводить науково-дослідну роботу та інноваційну політику, має міжнародні зв'язки, бере активну участь в суспільно-політичному житті країни. Гордість нашого університету - випускники, що здобувають у нас престижну освіту, рівень якої відповідає міжнародним освітнім і науковим стандартам, заснованої на кращих традиціях вітчизняної вищої школи і досвіді практичної діяльності у відповідних галузях. Володіючи широким світоглядом і глибокими професійними знаннями, ввібравши в себе особливу атмосферу нашого університету, наш випускник виходить в життя людиною, що має патріотичні переконання, усвідомлює національні інтереси України, готовий до плідної праці в умовах ринкової економіки, правового та громадянського суспільства.

Про засновника

Рауф Аблязов народився 19 червня 1935 року в селі Камкіно Горьківської області. Після навчання у середній школі міста Горький, вступив до Горьківського політехнічного інституту імені Жданова. Навчання поєднував з роботою на Горьківському заводі фрезерних станків. Рауф Аблязов брав участь у розробці багатьох спеціальних станків для автомобільного, тракторного і танкового виробництва, які експортувались до Китаю, Індії та Польщі.

З 1960 по 1962 роки працював провідним конструктором проектно-технологічного й науково-дослідницького Горьківського інституту .

Згодом Рауф Аблязов переїздить до Черкас та починає працювати в проектно-конструкторському і технологічному інституті Черкаської ради народного господарства начальн6иком конструкторського цеху. У 1966 році був призначений на посаду начальника конструкторського відділу спеціального конструкторського бюро заводу «Фотоприлад».

У 1974 році за його ініціативи на підприємстві було створено самостійну структуру – Центральне конструкторське бюро «Сокіл Міністерства оборонної промисловості СРСР, начальником та головним конструктором якого призначили саме Рауфа Аблязова.

З 1970 по 1982 роки під керівництвом конструктора Аблязова була створена бортова апаратура для безпілотних літальних комплексів розвідки «Стриж», «Рейс», «Крило», які й досі знаходяться на озброєнні країни. За створення авіаційних безпілотних комплексів Рауф Аблязов був нагороджений Державною премією СРСР – найвищою відзнакою тих часів.

У 1968 році конструкторське бюро долучається до космічних розробок, Аблязов стає головним конструктором апаратури для пілотуючих космічних станцій «Салют-3», «Салют-5», створюється унікальне обладнання за програмою «Алмаз», яке дозволяє вперше у світовій практиці проводити хіміко-фотографічну обробку широкоформатних авіаплівок безпосередньо на борту космічної станції. Ці знімки далі передавались у реальному масштабі з борту космічної станції на Землю з використанням фототелевізійної апаратури «Печера».

У наступні роки конструкторське бюро працює над створенням оптико-прицільних систем управління тактичними ракетами гвинтокрильних комплексів, прицільних комплексів для бронетанкових комплексіва, прицільної апаратури танкових комплексів. У 1985 році Рауф Аблязов стає директором Черкаського заводу «Фотоприлад». За результатами роботи конструкторського бюро було видано більше ста авторських свідоцтв на винаходи, а за створення нової техніки шістьом співробітникам присвоєно звання лауреатів Державної премії СРСР, близько 20 фахівців отримали ордени і медалі.

З 1988 року Аблязов працював у Черкаському інженерно-технічному інституті завідувачем кафедрою технологій машинобудування. За його ініціативи в інституті було створено технологічну лабораторію з технічним обладнанням та числовим програмним керуванням. Вперше Рауф Аблязов створює на базі Черкаського інженерно-технічного інституту лабораторію автоматизованого проектування на базі обчислювальних машин типу «Наірі». Це дозволило студентам уже в той час виконувати дипломні проекти з використанням комп’ютерної техніки.

У 1980 році Рауф Аблязов захищає кандидатську дисертацію у Державному оптичному інституті (Санкт-Петербург), а у 1987 – докторську дисертацію. У 1989 році йому присвоїли звання професора. За великий внесок у науку і освіту Указом Президента України присвоюється почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки».

У 1992 році Рауф Ахметович стає засновником одного з перших приватних навчальних закладів України – Інституту управління бізнесом, який згодом став Cхідноєвропейським інститутом економіки й менеджменту. Тепер Східноєвропейський університет з гордістю носить ім’я засновника – Рауфа Аблязова.

Рауф Аблязов вперше теоретично сформулював основні принципи створення і управління приватним навчальним закладом та створив потужний заклад освіти, який відомий як в Україні, так і закордоном.

Працю Рауфа Аблязова високо цінували, тож серед його досягнень є безліч українських, закордонних та радянських нагород і звань. Серед них:

1. орден «Знак Пошани» (СРСР)
2. медаль « В ознаменування 100-річчя з дня народження В. Леніна» (СРСР)
3. медаль «Ветеран праці» (СРСР)
4. медаль «10 років Незалежності України»
5. орден Миколи Чудотворця І ступеня (Україна)
6. орден Михайла Ломоносова (Росія)
7. золота медаль імені академіка В. Челомея (Росія)
8. золота медаль імені академіка М. Рязанського (Росія)
9. орден Королеви Вікторії (Велика Британія)
10. орден Сократа (Оксфорд, Велика Британія)
11. орден «Інтелект нації» (Асамблея ділових кіл)
12. лауреат Державної премії СРСР в галузі науки та техніки (СРСР)
13. заслужений діяч науки та техніки України
14. доктор технічних наук (СРСР)
15. професор (Україна)
16. академік Інженерної академії України.

Історія створення

Моментом створення Східноєвропейського університету заведено вважати жовтень 1992 року. Перед засновниками стояло завдання упродовж серпня-вересня створити новий виш. Так на Черкащині був створений перший приватний заклад вищої освіти, який на той час мав назву “Черкаська філія Слов’янського міжнародного інституту управління, бізнесу і права”. У філії були сформовані необхідні навчальні кафедри, запрошені перші викладачі та керівний склад, призначений директор, яким був Аблязов Рауф Ахметович. Згодом філію перейменувати у Черкаський інститут управління бізнесом, та офіційно зареєстрували.

Наприкінці 1992 р. до Черкаського інституту бізнесу приєднались досвідчені фахівці, викладачі, які попри недовіру в той час до приватних ЗВО, прийшли, щоб розвивати інститут. Протягом 30 років ці викладачі працювали над формуванням іміджу університету, його визнанням і зараз продовжують навчати студентів. Випускники університету, які навчались під їх керівництвом є найкращим показником їх праці.

На початку 1993 р. інститут набув вигляду вищого навчального закладу. Саме у цей період фундаторами було розроблено перші навчальні плани, які були затверджені Міністерством освіти. Планувалось здійснення підготовки спеціалістів за такими престижними та провідними спеціальностями як ринкова економіка, менеджмент організацій, діловодство, юристи — правознавці бізнесу, перекладачі бізнесу (англійська, німецька мови).

У 1995 р. Черкаський інститут бізнесу був перетворений в Інститут управління.  Ця назва надовго закріпилась за нашим закладом і навіть зараз, жителі міста знають наш заклад як інститут управління, а абревіатура ЧІУ красується на гербі нашого університету.

Черкаський інститут управління зазнав змін у 1994 р. і був перетворений у Черкаську академію менеджменту, яка була правонаступницею інституту.

У період 1994-1995 рр. академія стала власницею комплексу будівель навчально-курсового комбінату (НКК), придбавши та повністю реконструювавши їх. На місці виробничих майстерень НКК постала двоповерхова будівля, у якій було обладнано 100 аудиторій. Завдяки реконструкції з’явилась можливість створення студентського кафе, спортивного тренажерного залу, медичного центру, студентського театрального залу, гардеробу та інших приміщень.

У 2004 році назва університету стала Східноєвропейський інститут економіки і менеджменту. Серед інших вишів ми виділялись тим, що наш інститут був спрямований на високу якість навчального процесу і наукової роботи. Нашою метою є підготовка на основі інноваційних методів навчання висококваліфікованих фахівців, які зможуть працювати в умовах ринкової економіки.

Інститут став  новатором у використанні навчальних технологій відеоконференцзв'язку. Завдяки потужній матеріально-технічній базі Східноєвропейський університет став місцем проведення українських і міжнародних конференцій, семінарів-тренінгів, зустрічей фахівців з різних країн світу.

Після смерті засновника університету Рауфа Ахметовича Аблязова заклад став носити його ім’я вшановуючи пам’ять засновника.

На сьогодні історія Східноєвропейського університету імені Рауфа Аблязова налічує 30 років плідної праці, тисячі випускників, які прославляють наш заклад як в Україні так і закордоном та десятки викладачів, які й далі готові продовжувати навчати висококваліфікованих фахівців.

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту: 
становлення, проблеми, успіхи

Спогади засновника університету, засл. діяча науки і техніки України, д.т.н., проф. Аблязова Р.А.

Коли згадують минулі події, аналізують не тільки те, що відбулося, а й передумови, що вплинули на хід розвитку цих подій. Якщо сьогодні згадувати, як народжувався і розвивався Черкаський інститут управління (нині - Східноєвропейський університет), то необхідно пригадати два періоди свого життя, які були передумовами втілення в реальність ідеї створення університету.

Перший період тривав понад двадцять п'ять років, коли мені довелося працювати головним конструктором Центрального конструкторського бюро "Сокіл", а пізніше директором Черкаського науково-виробничого об'єднання "Фотоприлад". Цей період був періодом становлення мене як керівника, управлінця, менеджера. В цей час діяльність була безпосередньо пов'язана з розробкою, випробуванням і виробництвом приладів аерокосмічної техніки. Центральне конструкторське бюро - наукова організація з багато профільною спеціалізацією. До складу ЦКБ входили конструкторські, наукові, виробничі та інші підрозділи. Структурно ЦКБ складалося з відділень, відділів, секторів і груп, якими керували спеціалісти своєї справи. Крім того, на виробництві працювали начальники цехів і дільниць, старші майстри, майстри і начальники відділів і бюро. Все це я перераховую для того, щоб читач міг уявити, якою складною і багатофункціональною структурою управління є науково-виробнича організація.

Міністерство щорічно направляло до нас на роботу 50-60 молодих фахівців з різних вузів країни. Це були добре підготовлені спеціалісти, які мали хороші теоретичні і практичні знання. Однак в галузі управління ми за ті роки не отримали жодного фахівця, таких фахівців в країні не готували. Усі наші керівники структурних підрозділів виростали з числа інженерів-фахівців. Вони добре знали свою спеціальність, але погано орієнтувалися у менеджменті, економіці й фінансах.

Якщо простежити біографію відомих керівників промисловості того часу, то можна побачити, що міністри, директори заводів, начальники цехів і майстри призначалися на посади керівників з числа інженерно-технічних працівників (механіків, хіміків, електронників тощо). І всі вони, так само, як і я, пізнавали ази управління у процесі практичної діяльності. Тільки у вісімдесяті роки для деяких з них були організовані курси з вивчення основ управління підприємством.

Тоді в країні вже визрівали зміни, починалися процеси демократизації суспільства, водночас в управлінні економікою підприємств почали впроваджуватися елементи господарського розрахунку. Буквально революцію в головах керівників здійснила книга В. І. Терещенка "Курс для вищого управлінського персоналу". Ці обставини спонукали вищі органи країни замислитися про необхідність спеціальної підготовки керівного складу. У терміновому порядку за вказівкою міністерств на підприємствах з числа найбільш активних інженерів створювали кадровий резерв керівників усіх рівнів. Для них організовувалися спеціальні заняття, проводилося стажування на відповідних посадах. Все це робилося формально, без якогось досвіду підготовки менеджерів. Ефективність цих заходів була низькою.

Перше, що ми зробили - це сформували "профіль" керівника: що він має знати і що він повинен вміти. Виходячи з цього, склали дворічні навчальні плани. Нагадаю, що у той час у нашій країні не існувало поняття "менеджер", тому плани складались навмання. Друге, що ми вирішили - вести заняття не у вигляді лекцій, а у формі творчої співбесіди, використовуючи, як зараз кажуть, систему тренінгу. І третє - дати кандидатам на керівні посади знання в галузі управління персоналом, теорії прийняття рішень, основ дослідження ринку і економічного обґрунтування рішень.

Усі наші думки на той час перекликалися з новими віяннями - перебудовою в країні. На жаль, реалізувати всі наші плани нам не вдалося. Після 1985 року процес перебудови став настільки бурхливо і стихійно розвиватися, що думати про кадри було просто недоречно. До управління виробництвами прийшли люди, які багато що обіцяють для "натовпу", але ще зовсім не розуміють, як виконати свої обіцянки. У цих умовах говорити про творчість було безглуздо.

Однак наш досвід виявився недаремним. Сьогодні можна назвати не менше десяти прізвищ керівників, які очолюють черкаські фірми і є вихідцями з числа резерву керівників нашого ЦКБ.

Другий період свого життя я пов'язую з роботою у вищій школі. В 1988 році я перейшов працювати до Черкаського інженерно-технологічного інституту на посаду завідувача кафедри. До цього я вже багато років викладав економіку і організацію виробництва в цьому інституті за сумісництвом, мав ступінь доктора наук і обіймав посаду професора. В ті часи інститут очолював професор А. К. Поліщук, який зміг зібрати у вузі висококваліфікованих викладачів.

Згадуючи цей період життя і передумови, які спричинили виникнення приватних закладів освіти, треба зупинитися на проблемах вищої школи. По-перше, організація навчального процесу у вузах була забюрократизована і заформалізована. Викладачі вимушені були оформляти безліч документів: звіти, плани, заходи. По-друге, інститути знаходилися під жорстким контролем через централізоване управління з боку міністерства, яке не дозволяло реалізовувати будь-яку нову ініціативу без дозволу. По-третє, все вищесказане сковувало ініціативу професорсько-викладацького персоналу.

Серед прогресивно мислячих професорів вузів на той час вже існувало незадоволення таким станом речей. На той час ректором інституту було обрано професора В. І. Бикова - людину самолюбну, що не терпить чужої думки, прихильника соціалістичного способу мислення. Усі наші пропозиції щодо оновлення вищої освіти зустрічалися ним "в багнети".

У нас з'явилася думка - щоб якось реалізувати наші ідеї і надати їм статусу офіційних пропозицій, а не особистих міркувань, створити в інституті Раду професорів. Більшість професорів підтримала цю ідею, однак головний професор - ректор інституту - фактично проігнорував таку ідею, що внесло ще більшу напруженість у стосунках між окремими професорами і ректором. Це було зіткненням нових прогресивних ідей і застарілої ідеології. Резонанс конфлікту дійшов до Міністерства, у місцевій пресі з'явилася стаття "Бунт професорів". Усе так і продовжувалося б, якби не одна обставина, що різко змінила подальший хід подій.

У 1992 році в газеті "Аргументы и факты" з'явилася крихітна замітка про те, що у місті Слов'янську (Україна) відкрито приватний вищий навчальний заклад, у якому готують менеджерів. Поїздка до м. Слов'янськ дозволила ознайомитися з незвичайним вузом. Те, що ми там побачили, нас вразило. Замість порожніх суперечок люди, виявляється, вже декілька років працюють у системі приватного вузу, реалізують те, про що можна тільки мріяти. Ми побачили чудово обладнані комп'ютерні аудиторії, зал машинопису і діловодства, кабінет риторики тощо.

Повернувшись із Слов'янська, ми - професори Є. О. Васильцов, Ю. П. Кунченко і я - почали гарячково готувати свою концепцію інституту. Треба було поспішати, адже наближався вересень 1992 року, початок нового навчального року. Відразу виник ряд питань: за якими спеціальностями вести підготовку, скільки років вчити, за якими програмами, який видавати диплом, чи потрібні вступні іспити і багато інших. Ось тут і знадобився той досвід, який було набуто мною у ЦКБ.

Ми багато сперечалися, шукали інформацію про зарубіжні вузи. Крім навчальних проблем, виникли й організаційні: де знайти приміщення для інституту, учбове обладнання, як організувати бібліотеку, як укомплектувати викладацький склад, як сформувати ціну навчання. Додатково треба було вивчити правову базу організації приватного вузу, зареєструвати його як юридичну особу, відкрити розрахунковий рахунок у банку і, звичайно ж, сформувати керівний склад інституту. Навіть цей невеликий перелік проблем показує, якою складною є організація вузу.

Багато уваги ми приділили питанню про вступні іспити. Ще зі студентської лави нам усім зрозуміло, що екзамени - це лотерея: можна виграти, можна і програти. Але головне навіть не в цьому. Головне полягає у тому, з яких предметів треба екзаменувати абітурієнта, щоб визначити той рівень знань, що дозволить йому навчатися за обраною спеціальністю.

Іспити ми замінили співбесідою з оцінкою за п'ятьма критеріями: середній бал за атестатом, рівень інтелектуального розвитку, рівень знання іноземної мови, рівень матеріального стану і професійна придатність до обраної спеціальності. Було вирішено, що співбесіду буде проводити група викладачів на чолі із завідувачем випускаючої кафедри. Такий порядок зберігся у нас до сьогоднішнього дня.

Після багатьох років доводиться лише дивуватися, з якою агресією була сприйнята така "вольность" ректорами державних вузів. Публікації у газетах не втомлювались повторювати, що ми навчаємо бездарів, які вступили до інституту без іспитів і навчаються за гроші. Подальші події підтвердили нашу правоту - держвузи відкрили платне навчання і стали приймати студентів на основі співбесіди.

Інша проблема, яка нас хвилювала, - який диплом видавати випускнику приватного вузу. Більшість вузів західних країн видають диплом свого інституту. Наші, так звані державні, дипломи видаються від імені вузу, але мають єдиний державний зразок і реєстраційний номер. Ми не хотіли йти проти встановлених законів, і в результаті тривалих суперечок і роздумів ми дійшли єдиного висновку: видавати тільки державний диплом. Хоч у душі ми й досі впевнені: якщо ринкові відносини будуть розвиватися у нашій країні, то рано чи пізно ми відпустимо централізоване управління освітою і відмовимося від державних дипломів.

Наступна проблема, яка нас хвилювала і вимагала термінового розв'язання, - номенклатура спеціальностей та їх навчальні плани. На той момент, коли ми створювали інститут, у переліку міністерства були відсутні багато спеціальностей, яких вимагали нові часи. Велику популярність серед студентів мали економічні спеціальності: менеджмент, маркетинг, ринкова економіка, міжнародна діяльність тощо. У держвузах того часу таких фахівців не готували, тому навчальні плани, методики навчання і навчально-методичну літературу доводилося створювати з нуля.

Вирішили знайти навчальні плани зарубіжних університетів і покласти їх в основу. У мене ще на пам'яті були вимоги промисловості до фахівців різних рівнів, що дозволило сформулювати концепцію кожної спеціальності. Було прийнято рішення, що кожний фахівець повинен у тому чи іншому обсязі знати: основи менеджменту, маркетингу, економіки, комп'ютерної техніки, права та іноземну мову. Особлива увага приділялася англійській мові та інформатиці. Були складені цільові схеми підготовки з кожної спеціальності.

У процесі обговорень професор Ю. О. Кочкарьов, обґрунтовуючи тезу, що більшість спеціальностей мають спільну основу, вніс пропозицію - навчальний план скласти у вигляді блоків: блок гуманітарних дисциплін, блок загальнонаукових дисциплін, блок економічних дисциплін і т. ін. Такі плани були покладені в основу навчального процесу. У подальші роки міністерством були затверджені саме типові навчальні плани, в основу яких був покладений блоковий метод.

При розробці навчальних планів постало питання: скільки років вчити? У той час ще не існувало понять "бакалавр", "спеціаліст", "магістр" - все це було прийнято пізніше. Закордонні вузи готували бакалаврів протягом чотирьох років. Представники підприємців, чиї діти вчилися в інституті, висловлювалися так: навчіть наших дітей основам ринкової економіки протягом 2-3 років і видайте їм будь-який диплом: вони потрібні нам у нашому бізнесі. Спочатку був встановлений термін навчання чотири роки.

Паралельно з розробкою концепції інституту йшла енергійна робота з прийому студентів. У місцевій газеті було надруковано повідомлення про прийом до інституту. Спочатку приймальна комісія нашого вузу розташовувалася у невеликому залі міської будівлі. Секретарем приймальної комісії була призначена Л. С Мушкіна. За півмісяця до інституту прийшло більше сотні абітурієнтів. Ми були раді, але і стурбовані. Треба було терміново вирішувати всі інші питання організації інституту.

З перших днів був заведений порядок, коли ректор інституту зустрічався зі студентами та їхніми батьками і розповідав про особливості навчання у приватному вузі, про порядок прийому, вартість навчання. Такі зустрічі практикуються до сьогодні.

Ми провели велику роботу з викладачами для того, щоб студенту було приділено якнайбільше уваги, щоб заняття не перетворювалися на формальність, а були засобом для ділових контактів колег - студентів та викладача. Для цього у нас був добрий приклад. У нашому інституті з'явився американець з Корпусу Миру, який проводив заняття зі студентами-перекладачами з практики англійської мови. Коли закінчувалися його заняття, студенти натовпом ходили за ним.

Ми відродили в інституті "шкільну" систему ставлення до студента. По-перше, переконували викладачів у тому, що вони є педагогами з великої літери, а не лекторами товариства "Знання", які прочитали лекцію та й пішли. У перші роки існування інституту ми регулярно проводили батьківські збори, що дозволило нам зняти багато проблем і сформувати політику взаєморозуміння.

Ще одна новинка була впроваджена у нашому інституті. При розробці структури керування інститутом ми відмовилися від факультетів. Основним аргументом у цьому питанні було те, що розривалася навчальна і виховна робота зі студентами між кафедрою і факультетом. У нашому випадку випускаючі кафедри несли повну відповідальність за студента. На початку ми відчували незадоволення таким станом з боку завідувачів кафедр. Звичайно, на них лягала додаткова робота, але в подальшому всі вони зрозуміли, що виховання і навчання - речі нерозривні, а головне - ліквідовано ще одна ланка підлеглості.

Проте повернемося до початкового періоду організації інституту. Ми свій перший навчальний рік починали 1 жовтня 1992 року, витративши на всю організацію не більше як два місяці. Для навчального процесу було орендовано приміщення навчально-курсового комбінату "Черкаспромбуд". У цьому плані нам пощастило, оскільки комбінат мав повний комплекс обладнання для проведення навчального процесу. Нам не треба було піклуватися про меблі, облаштування аудиторій, створення господарської частини. У нашому розпорядженні були бібліотека, актовий зал, зварювальна і деревообробна дільниці, транспортне господарство тощо. Звичайно, багато що треба було вдосконалити, але спочатку всі наші проблеми розміщення були вирішені. Хочеться висловити вдячність колишньому начальнику комбінату "Черкаспромбуд" Ю. К. Пелиху і начальнику управління економіки Черкаського облвиконкому В. Г. Сокоренку, які зрозуміли наші аргументи і підтримали нас.

Проте через рік проблема приміщень постала знову. У зв'язку із збільшенням курсів потрібні були додаткові аудиторії. Проблему розв'язали таким чином. На стику з основним навчальним корпусом розташовувалися майстерні, в яких знаходилися важкі станки і преси. Ці майстерні не були пристосовані для занять. Висота майстерень становила понад шість метрів. Після консультації з проектувальниками було прийнято рішення, не порушуючи будівельних конструкцій, корпус розчленувати на два триметрові рівні. Таким чином, ми отримували додатково більш як дві тисячі квадратних метрів площі.

Інститут перетворився на велике будівництво. Багато хто висловлював сумнів у реалізації такого проекту. По-перше, була технічна складність у тому, щоб, не розриваючи перекриття корпусу і не порушуючи навчального процесу, зробити монолітне перекриття і створити два поверхи в одному приміщенні. По-друге, роботи необхідно було завершити протягом восьми місяців - до наступного навчального року. По-третє, ми були обмежені у необхідних коштах для будівництва.

Сьогодні вже не актуально говорити про ті проблеми, які виникали в процесі будівництва. Головне те, що до нового навчального року навчальний корпус, виблискуючи новими фарбами, прийняв студентів. Це була наша перемога. Будівельники виконали свої зобов'язання.

Тепер залишалося головне питання: професорсько-викладацький склад. Первинна основа вже була створена: проректором інституту з навчальної роботи був призначений професор Ю. П. Кунченко, кафедру інформатики очолив професор Ю. О. Кочкарьов, кафедру маркетингу - професор В. Я. Бєлоусов, професор Є. О. Васильцов очолив загальноосвітню кафедру. У наступні роки до інституту прийшли доктори наук, професори: С. І. Губарь, який очолив кафедру менеджменту, професор В. П. Прокопенко, який був завкафедри права, О. В. Баєва очолила кафедру менеджменту в медичному обслуговуванні. В інституті захистив докторську дисертацію В. С. Богданов, який очолив кафедру документознавства.

Створення приватних інститутів у ті роки асоціювалось з поняттям "альтернативна освіта". Усі сподівалися, що приватні вузи внесуть свіжий струмінь у систему освіти. Насправді так і було. Вибір нових спеціальностей, складання навчальних планів і програм за цими спеціальностями, організація навчального процесу, що дозволяє викладачеві максимум творчості - все це залучало творчо мислячих учених. Тому в приватні інститути потяглися насамперед викладачі, які бажали змінити застійні умови держвузів.

По-перше, при доборі кадрів викладачів ми також орієнтувалися на залучення до інституту вчених з підприємств. Цим самим ми хотіли влити у вузівське середовище людей, які відчувають реальні потреби виробництва. Такий підхід повністю виправдав себе.

По-друге, з бюджету інституту кожній кафедрі виділялися кошти для виконання науково-дослідних робіт. Кожний штатний викладач мав можливість сформулювати наукову проблему і залучити до роботи студентів. Був встановлений порядок затвердження і звітності по наукових роботах. Почали регулярно проводитись наукові конференції студентів. Праці співробітників інституту і реферати статей студентів публікувалися в щорічному науковому збірнику "Проблеми бізнесу", що видається інститутом.

По-третє, вже в перші роки в інституті була організована аспірантура. В аспірантуру приймалися спочатку молоді викладачі кафедр з метою створення резерву вчених. Така практика дозволила вже на п'ятому році існування новоствореного інституту підготувати одного доктора і двох кандидатів наук.

У 1993 році навчальний процес був налагоджений, вирішені практично всі основні питання з реєстрації інституту, ліцензування спеціальностей та інші. Однак щодалі ми рухалися вперед, тим більше питань перед нами поставало. Ці питання виходили за межі нашої компетенції. Наші спроби вирішувати їх у Міністерстві освіти України не знаходили підтримки, хоч на чолі міністерства на той час стояли досить прогресивні люди: міністр П. М. Таланчук, заступник міністра з вищої освіти В. П. Гондюл, начальник управління з ліцензування В.І. Невесенко та інші, які підтримували розвиток ринкових відносин. Саме за міністра П. М. Таланчука були встановлені принципи демократизму і відкритості: колегія міністерства, наради відбувалися відкрито, кожний ректор при бажанні міг послухати питання, що обговорюються, і висловити свою думку. На жаль, все це згодом було втрачено. Проте, незважаючи на позитивне ставлення керівництва міністерства до приватної освіти, в апараті міністерства наші проблеми належним чином не сприймалися. Відповідь була простою: "Ви не наші!". А чиї ж ми в цій державі, при наявності державного органу управління? Це нам було не зрозуміло. Міністерство, на мій погляд, дійсно було в роздумі: "Приватні вузи - де вони повинні бути? Чи брати їх під опіку міністерства?". Незважаючи на створення асоціацій недержавних навчальних закладів та Закону про освіту, який формально ліквідував дискримінацію приватних ВНЗ, проблема "ви не наші" продовжує заважати діяльності недержавного сектору освіти.

Повернемося до інститутських проблем, які нас хвилювали на той час. Звичайно ж, навчально-методичне забезпечення навчального процесу - основа будь-якого вищого навчального закладу. Якщо поглянути на цю проблему з точки зору 1990-1995 років, то можна помітити, що в країні сталися серйозні політичні й економічні перетворення, які вплинули на весь процес навчання. Політичні зміни змінили і погляди на моральні цінності, а ринкові відносини вплинули на економічні поняття, що є іншими від понять соціалістичної економіки. Унаслідок цього велика частина навчально-методичної літератури зробилася непридатною: втратили актуальність колишні підручники політичних, філософських, соціологічних спрямувань, знецінилася фінансово-економічна література, повністю була відсутня література з менеджменту і маркетингу. У цих умовах був тільки один шлях - створення своєї редакційно-видавничої бази. По кожній кафедрі та по інституту в цілому щорічно розроблялися плани публікації методичних посібників. Був створений редакційно - видавничий відділ і придбане необхідне сучасне обладнання з використанням ЕОМ.

Нами був також створений комплекс навчально-методичного забезпечення: наукова бібліотека (завбібліотеки Т. О. Бадай), яка сьогодні нараховує понад 60 тис. томів сучасної літератури; читальний зал на 250 місць, методичний кабінет. Кошти на придбання літератури ніколи не обмежувалися.

Пройшло п'ять років. У 1997 році вперше наші колишні першокурсники стали випускниками. Ми спробували зробити цей день урочистим і пам'ятним як для студентів, так і для викладачів. Випускники зібралися в міському Палаці культури. Разом з ними прийшли батьки, знайомі, співробітники інституту. Це був чудовий день для всіх нас. Тут були і сльози радості, і сміх, і торжество. Було багато-багато квітів. Ми пишалися тим, що з честю довели розпочату справу до моменту першого випуску фахівців у нових умовах і в новому вищому навчальному закладі.

Йшли роки, зміцніла матеріальна база інституту, сформувався професорсько-викладацький колектив, була створена необхідна навчально-методична база, розширилися міжнародні зв'язки. Інститут отримав державне визнання, статус університету. У цих досягненнях величезна заслуга всього колективу інституту і кожного співробітника окремо. Наші досягнення високо оцінені: наш університет нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти України, він є лауреатом рейтингу "Золота Фортуна", а групу викладачів інституту нагороджено знаками "Відмінник освіти України", іншими державними нагородами.

Я вдячний своїм колегам, які повірили мені і зробили все можливе, щоб усі наші задуми втілилися у життя. Ми вдячні нашим студентам, їх батькам, нашим партнерам за підтримку і віру в наш вуз. Щастя Вам і добра!

президент Східноєвропейського університету економіки і менеджменту, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії СРСР.

Р. А. Аблязов